ЛОБ ОЛЕКСІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ

опубліковано 31 серпня 2026 року о 14:07

11.03.1987 м.Самар – 03.09.2024р, н.п. Стельмахівка, Луганська область

Позивний: «Комар»

Олексій Анатолійович Лоб народився 11 березня 1987 року у місті Самар. У мирний час працював на підприємстві ТОВ «АВ Метал Груп». Рідні та друзі пам’ятають його як щиру, добру та життєрадісну людину з тонким почуттям гумору. Він був душею компанії, надійним другом і турботливим сім’янином, який понад усе любив свою родину — сина, дружину та матір. Вільний час залюбки проводив із близькими: відпочивав із друзями або грав у комп’ютерні ігри разом із сином та братом.

З початком повномасштабної війни Олексій став на захист України, проходив службу у складі 1-ї Президентської бригади оперативного призначення Національної гвардії України «Буревій». Мав звання солдата. Серед побратимів був відомий за позивним «Комар».

Попри невисокий зріст і худорляву статуру, Олексій вирізнявся винятковою сміливістю, витривалістю та наполегливістю. Спочатку його намагалися берегти та не залучати до найскладніших бойових завдань, однак він неодноразово доводив, що здатен на більше. Завдяки своїй спритності, силі духу та рішучості брав участь у складних бойових операціях, де здобув повагу побратимів і виправдав свій позивний — «Комар».

3 вересня 2024 року Олексій Лоб загинув під час виконання бойового завдання у населеному пункті Стельмахівка Луганської області. Смерть настала внаслідок мінометного обстрілу та поранень, несумісних із життям. За проявлену мужність і відданість Україні він був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Світлий образ Олексія назавжди залишиться у серцях рідних, друзів і побратимів як символ відваги, доброти та щирості. Він жив із відкритим серцем, умів підтримати, розрадити та подарувати тепло тим, хто був поруч.

У Героя залишилися син, дружина, мати та брат.

Декілька слів про Олексія від дружини Юлії:
«Ти був моїм світом, моїм міцним дахом,

Ти жив без вагань і не відав про страх.

В твоїх сильних руках затихали тривоги,

Ти вибрав найважчу з усіх дорогу.

Я дякую долі, що ти в мене був,

Що голос твій в серці моїм не заснув.

За кожну хвилину, за погляд і сміх —

Ти був найдорожчим, найкращим з усіх.

Не згасне ця пам'ять, не змінять часи,

Твій образ навіки в мені воскресив

Ту ніжність і віру, що ти дарував,

Коли обіймав і від бід захищав.

Та в серці, де пустка лишилась від втрати,

Я клятву даю: я не вмію прощати.

Тих, хто забрав тебе, хто обірвав

Твій шлях і твій дім, що ти так будував.

Я кожну сльозу переплавлю на крицю,

Твій подвиг зорею мені буде сниться.

Кохаю крізь вічність.

Не знає межі

Та шана, що в самій глибині душі.»

Вічна пам'ять та шана Герою!